Думаю, років через десять, Лелека потрапить до психіатричної лікарні, або помре, тут вже як пощастить. Напевно я обрала б другий варіант, бо страшно навіть уявити Лелеку в тій лікарні.
Молодший брат мого батька був психом, чи ідіотом, не знаю. Пам’ятаю, як ми всією родиною навідували його, в його «притулку». Батько ніколи не казав «лікарня», то завжди був «притулок», або «табір», де його брат просто відпочивав.
Коли ми приходили до нього, він завжди радів. Нам казали що радів. Насправді ж, очі його заповнювалися сльозами і він починав вити, те виття зводило мене з розуму.
До нашого приходу медсестри завжди вколювали дядькові заспокійливе, сильне заспокійливе і казали що він спокійний. Спокійний і радіє.
Досі дивуюся, чому мене, шестирічну дитину батьки брали з собою до дядька. Дивуюся і не розумію. Вони не залишили мені жодного доброго спогаду про нього, про подарунки, чи про зустрічі, які, напевне закінчувалися пияцтвом, або про цукерки. Все що я пам’ятаю про дядька – то його нескінченне виття, та сотні облич, які супроводжували нас, поки ми блукали довгими коридорами «притулку». Іноді, я навіть бачу їх у снах, здається, зовсім порожні очі дивляться на мене, та випромінюють якесь надзвичайно біле й тепле світло. Воно обгортає мене наче ковдра й захищає від всіх отих переживань та проблем. Але лише у снах.
До того часу, як дядько помер, я встигла побувати в «притулку» разів зо 20, та згодом все це забулося, забулося до сьогоднішнього дня.
Ні, я не хочу, щоб Лелека доживав свої останні дні в «притулку», не хочу, і не дозволю цього, думаю, що не дозволю, краще б він вже помер. Та думаю, з Лелечиним везінням, життя його так просто не відпустить, воно спочатку витягне з Лелеки всю його оту душу та розчавить мозок, не докладаючи до цього великих зусиль, навіть не докладаючи жодних зусиль, бо Лелека все зробить сам.
Я намагаюсь рятувати Лелеку, намагаюсь як можу, але в мене нічого не виходить. Десять років то мало, дуже мало. Що він встигне за ті десять років? Нічого. Не встигне покохати, не встигне знайти друзів, не встигне жити.
В якійсь мірі я бачу в Лелеці себе, не знаю чому. Може тому, що він нікому, по великому рахунку, і не потрібний, як і я, а може тому, що він не прагне жити, а просто пливе за течією, наче велика мертва риба, іноді зачіпляючи своїм тілом іншу рибу, або гілля, яке випадково опинилось на її шляху. Страшно якось.
А найдивніше тут те, що я знаю Лелеку всього 6 років, думаю це не багато, навіть мало, але чомусь вважаю його чи не найріднішою людиною у всьому світі.
Ми допалюємо останні сигарети і продовжуємо сидіти мовчки.
Я намагаюсь зав’язати розмову, спочатку прокручуючи в голові кожну свою фразу і кожну можливу відповідь Лелеки.
- Все дуже погано? – я намагаюсь питати обережно, дуже обережно, але думаю, що не виходить, що кажу щось не те.
Лелека не відповідає. Я і досі не знаю, що в нього сталося. Знову мовчимо. Здається час припинив свій біг і ми знаходимося в якійсь просторовій капсулі.
- Так. Погано – Лелека не говорить, він видушує з себе якісь хрипи, які лише згодом у моїй голові складаються в слова, наче головоломка, - Так і Погано. Дурні слова, вони мені не подобаються.
Чомусь, виникає нестримне бажання, струснути Лелеку, та закричати йому в обличчя щось, що його протверезить, щось, що він почує, по справжньому почує, щось, що змусить його випірнути з отого його болота, яке він сам собі і створив.
Але я не встаю і не кричу, та й не знаю, що йому кричати. Нас знову огортає тиша.
Я завещаю правнукам записки,
Где высказана будет без опаски
Вся правда об Иерониме Босхе.
Художник этот в давние года
Не бедствовал, был весел, благодушен,
Хотя и знал, что может быть повешен
На площади, перед любой из башен,
В знак приближенья Страшного суда.
Однажды Босх привел меня в харчевню.
Едва мерцала толстая свеча в ней.
Горластые гуляли палачи в ней,
Бесстыжим похваляясь ремеслом.
Босх подмигнул мне: "Мы явились, дескать,
Не чаркой стукнуть, не служанку тискать,
А на доске грунтованной на плоскость
Всех расселить в засол или на слом".
Он сел в углу, прищурился и начал:
Носы приплюснул, уши увеличил,
Перекалечил каждого и скрючил,
Их низость обозначил навсегда.
А пир в харчевне был меж тем в разгаре.
Мерзавцы, хохоча и балагуря,
Не знали, что сулит им срам и горе
Сей живописи Страшного суда.
Не догадалась дьяволова паства,
Что честное, веселое искусство
Карает воровство, казнит убийство.
Так это дело было начато.
Мы вышли из харчевни рано утром.
Над городом, озлобленным и хитрым,
Шли только тучи, согнанные ветром,
И загибались медленно в ничто.
Проснулись торгаши, монахи, судьи.
На улице калякали соседи.
А чертенята спереди и сзади
Вели себя меж них как Господа.
Так, нагло раскорячась и не прячась,
На смену людям вылезала нечисть
И возвещала горькую им участь,
Сулила близость Страшного суда.
Художник знал, что Страшный суд напишет,
Пред общим разрушеньем не опешит,
Он чувствовал, что время перепашет
Все кладбища и пепелища все.
Он вглядывался в шабаш беспримерный
На черных рынках пошлости всемирной.
Над Рейном, и над Темзой, и над Марной
Он видел смерть во всей ее красе.
Я замечал в сочельник и на пасху,
Как у картин Иеронима Босха
Толпились люди, подходили близко
И в страхе разбегались кто куда,
Сбегались вновь, искали с ближним сходство,
Кричали: "Прочь! Бесстыдство! Святотатство!"
Во избежанье Страшного суда.
4 января 1957
При полном или частичном использовании материалов гиперссылка на «Reshetoria.ru» обязательна. По всем возникающим вопросам пишите администратору.
Дизайн: Юлия Кривицкая
Продолжая работу с сайтом, Вы соглашаетесь с использованием cookie и политикой конфиденциальности. Файлы cookie можно отключить в настройках Вашего браузера.
