Думаю, років через десять, Лелека потрапить до психіатричної лікарні, або помре, тут вже як пощастить. Напевно я обрала б другий варіант, бо страшно навіть уявити Лелеку в тій лікарні.
Молодший брат мого батька був психом, чи ідіотом, не знаю. Пам’ятаю, як ми всією родиною навідували його, в його «притулку». Батько ніколи не казав «лікарня», то завжди був «притулок», або «табір», де його брат просто відпочивав.
Коли ми приходили до нього, він завжди радів. Нам казали що радів. Насправді ж, очі його заповнювалися сльозами і він починав вити, те виття зводило мене з розуму.
До нашого приходу медсестри завжди вколювали дядькові заспокійливе, сильне заспокійливе і казали що він спокійний. Спокійний і радіє.
Досі дивуюся, чому мене, шестирічну дитину батьки брали з собою до дядька. Дивуюся і не розумію. Вони не залишили мені жодного доброго спогаду про нього, про подарунки, чи про зустрічі, які, напевне закінчувалися пияцтвом, або про цукерки. Все що я пам’ятаю про дядька – то його нескінченне виття, та сотні облич, які супроводжували нас, поки ми блукали довгими коридорами «притулку». Іноді, я навіть бачу їх у снах, здається, зовсім порожні очі дивляться на мене, та випромінюють якесь надзвичайно біле й тепле світло. Воно обгортає мене наче ковдра й захищає від всіх отих переживань та проблем. Але лише у снах.
До того часу, як дядько помер, я встигла побувати в «притулку» разів зо 20, та згодом все це забулося, забулося до сьогоднішнього дня.
Ні, я не хочу, щоб Лелека доживав свої останні дні в «притулку», не хочу, і не дозволю цього, думаю, що не дозволю, краще б він вже помер. Та думаю, з Лелечиним везінням, життя його так просто не відпустить, воно спочатку витягне з Лелеки всю його оту душу та розчавить мозок, не докладаючи до цього великих зусиль, навіть не докладаючи жодних зусиль, бо Лелека все зробить сам.
Я намагаюсь рятувати Лелеку, намагаюсь як можу, але в мене нічого не виходить. Десять років то мало, дуже мало. Що він встигне за ті десять років? Нічого. Не встигне покохати, не встигне знайти друзів, не встигне жити.
В якійсь мірі я бачу в Лелеці себе, не знаю чому. Може тому, що він нікому, по великому рахунку, і не потрібний, як і я, а може тому, що він не прагне жити, а просто пливе за течією, наче велика мертва риба, іноді зачіпляючи своїм тілом іншу рибу, або гілля, яке випадково опинилось на її шляху. Страшно якось.
А найдивніше тут те, що я знаю Лелеку всього 6 років, думаю це не багато, навіть мало, але чомусь вважаю його чи не найріднішою людиною у всьому світі.
Ми допалюємо останні сигарети і продовжуємо сидіти мовчки.
Я намагаюсь зав’язати розмову, спочатку прокручуючи в голові кожну свою фразу і кожну можливу відповідь Лелеки.
- Все дуже погано? – я намагаюсь питати обережно, дуже обережно, але думаю, що не виходить, що кажу щось не те.
Лелека не відповідає. Я і досі не знаю, що в нього сталося. Знову мовчимо. Здається час припинив свій біг і ми знаходимося в якійсь просторовій капсулі.
- Так. Погано – Лелека не говорить, він видушує з себе якісь хрипи, які лише згодом у моїй голові складаються в слова, наче головоломка, - Так і Погано. Дурні слова, вони мені не подобаються.
Чомусь, виникає нестримне бажання, струснути Лелеку, та закричати йому в обличчя щось, що його протверезить, щось, що він почує, по справжньому почує, щось, що змусить його випірнути з отого його болота, яке він сам собі і створив.
Але я не встаю і не кричу, та й не знаю, що йому кричати. Нас знову огортає тиша.
Двенадцать лет. Штаны вельвет. Серега Жилин слез с забора и, сквернословя на чем свет, сказал событие. Ах, Лора. Приехала. Цвела сирень. В лицо черемуха дышала. И дольше века длился день. Ах Лора, ты существовала в башке моей давным-давно. Какое сладкое мученье играть в футбол, ходить в кино, но всюду чувствовать движенье иных, неведомых планет, они столкнулись волей бога: с забора Жилин слез Серега, и ты приехала, мой свет.
Кинотеатр: "Пираты двадцатого века". "Буратино" с "Дюшесом". Местная братва у "Соки-Воды" магазина. А вот и я в трико среди ребят - Семеныч, Леха, Дюха - рукой с наколкой "ЛЕБЕДИ" вяло почесываю брюхо. Мне сорок с лихуем. Обилен, ворс на груди моей растет. А вот Сергей Петрович Жилин под ручку с Лорою идет - начальник ЖКО, к примеру, и музработник в детсаду.
Когда мы с Лорой шли по скверу и целовались на ходу, явилось мне виденье это, а через три-четыре дня - гусара, мальчика, поэта - ты, Лора, бросила меня.
Прощай же, детство. То, что было, не повторится никогда. "Нева", что вставлена в перила, не более моя беда. Сперва мычишь: кто эта сука? Но ясноокая печаль сменяет злость, бинтует руку. И ничего уже не жаль.
Так над коробкою трубач с надменной внешностью бродяги, с трубою утонув во мраке, трубит для осени и звезд. И выпуклый бродячий пес ему бездарно подвывает. И дождь мелодию ломает.
При полном или частичном использовании материалов гиперссылка на «Reshetoria.ru» обязательна. По всем возникающим вопросам пишите администратору.
Дизайн: Юлия Кривицкая
Продолжая работу с сайтом, Вы соглашаетесь с использованием cookie и политикой конфиденциальности. Файлы cookie можно отключить в настройках Вашего браузера.
