Колись, він писав вірші. Колись, був звичайнісіньким поетом–початківцем, яких зараз мільйони, якщо вже не мільярди. Хоча ні, не звичайнісіньким, вірші в нього були доволі сильні, такі, після читання чи слухання яких, змушуєш себе щось робити, змушуєш не сидіти на місці, а встати і іти. А іноді, це і є найскладнішою задачею. Змусити себе. Змусити себе повірити, змусити себе довіритись.
Але такі, як він, завжди хочуть чогось нового, чогось більшого, чогось, що іноді, навіть, виходить за межі реальності, це їх і вбиває. Це вбиває в них те єдине, що вони мають – себе справжнього, нехай і захованого від усіх, або навіть похованого десь на кладовищі своєї душі, але справжнього.
Чому він припинив писати? Мабуть ви чекаєте відповіді на декілька сторінок, але все банально просто, йому набридло, він захотів більшого.
- Навіщо ти питаєш «Чому?» Навіщо? Поясни мені! Ти ж знаєш, що мої вірші, то лише крик у подушку, то ніщо, ніщо у порівнянні із тим, що я можу. Ніщо! Чуєш? Чуєш мене? Ніщо!
- Чую.
- От і добре. Пам’ятаєш мій перший виступ? Всі ті люди у кімнаті, такі чудні, такі дурнуваті, прийшли, ніби думають, що я розповім їм щось нове, розкрию їм якусь таємницю, яку вони досі не знали, але ж я не розкрию! Розумієш мене?! Я НЕ РОЗКРИЮ!
Я можу більше, справді можу, але то не вірші, то не ці трохи проримовані стовпці слів, які починаються нічим і в кінці кінців зводяться до нічого. Ні, це не те, це все не те! Я не хочу віршів, я не хочу ні поем, ні сонетів, ні од, я хочу більшого, зрозуміло? Більшого!
Але він ніколи не казав що є тим «більшим», він хотів його, хотів до божевілля, роздирав собі очі щоб побачити його, але не бачив. Власне, того «більшого», не бачив ніхто. Але воно зводило його з розуму, так повільно, так болісно і водночас так солодко.
Він не став виключенням і почав пити, все досить банально, досить скупо та нецікаво, все досить звичайно. Нікому не потрібні такі герої, нікому не потрібні такі розповіді.
А иногда отец мне говорил,
что видит про утиную охоту
сны с продолженьем: лодка и двустволка.
И озеро, где каждый островок
ему знаком. Он говорил: не видел
я озера такого наяву
прозрачного, какая там охота! —
представь себе... А впрочем, что ты знаешь
про наши про охотничьи дела!
Скучая, я вставал из-за стола
и шел читать какого-нибудь Кафку,
жалеть себя и сочинять стихи
под Бродского, о том, что человек,
конечно, одиночество в квадрате,
нет, в кубе. Или нехотя звонил
замужней дуре, любящей стихи
под Бродского, а заодно меня —
какой-то экзотической любовью.
Прощай, любовь! Прошло десятилетье.
Ты подурнела, я похорошел,
и снов моих ты больше не хозяйка.
Я за отца досматриваю сны:
прозрачным этим озером блуждаю
на лодочке дюралевой с двустволкой,
любовно огибаю камыши,
чучела расставляю, маскируюсь
и жду, и не промахиваюсь, точно
стреляю, что сомнительно для сна.
Что, повторюсь, сомнительно для сна,
но это только сон и не иначе,
я понимаю это до конца.
И всякий раз, не повстречав отца,
я просыпаюсь, оттого что плачу.
При полном или частичном использовании материалов гиперссылка на «Reshetoria.ru» обязательна. По всем возникающим вопросам пишите администратору.
Дизайн: Юлия Кривицкая
Продолжая работу с сайтом, Вы соглашаетесь с использованием cookie и политикой конфиденциальности. Файлы cookie можно отключить в настройках Вашего браузера.
