Что такое поэзия? Этого я не знаю. Но если бы я и знал… то не сумел бы выразить своего знания или, наконец, даже подобрав и сложив подходящие слова, все равно никем бы не был понят
Колись, він писав вірші. Колись, був звичайнісіньким поетом–початківцем, яких зараз мільйони, якщо вже не мільярди. Хоча ні, не звичайнісіньким, вірші в нього були доволі сильні, такі, після читання чи слухання яких, змушуєш себе щось робити, змушуєш не сидіти на місці, а встати і іти. А іноді, це і є найскладнішою задачею. Змусити себе. Змусити себе повірити, змусити себе довіритись.
Але такі, як він, завжди хочуть чогось нового, чогось більшого, чогось, що іноді, навіть, виходить за межі реальності, це їх і вбиває. Це вбиває в них те єдине, що вони мають – себе справжнього, нехай і захованого від усіх, або навіть похованого десь на кладовищі своєї душі, але справжнього.
Чому він припинив писати? Мабуть ви чекаєте відповіді на декілька сторінок, але все банально просто, йому набридло, він захотів більшого.
- Навіщо ти питаєш «Чому?» Навіщо? Поясни мені! Ти ж знаєш, що мої вірші, то лише крик у подушку, то ніщо, ніщо у порівнянні із тим, що я можу. Ніщо! Чуєш? Чуєш мене? Ніщо!
- Чую.
- От і добре. Пам’ятаєш мій перший виступ? Всі ті люди у кімнаті, такі чудні, такі дурнуваті, прийшли, ніби думають, що я розповім їм щось нове, розкрию їм якусь таємницю, яку вони досі не знали, але ж я не розкрию! Розумієш мене?! Я НЕ РОЗКРИЮ!
Я можу більше, справді можу, але то не вірші, то не ці трохи проримовані стовпці слів, які починаються нічим і в кінці кінців зводяться до нічого. Ні, це не те, це все не те! Я не хочу віршів, я не хочу ні поем, ні сонетів, ні од, я хочу більшого, зрозуміло? Більшого!
Але він ніколи не казав що є тим «більшим», він хотів його, хотів до божевілля, роздирав собі очі щоб побачити його, але не бачив. Власне, того «більшого», не бачив ніхто. Але воно зводило його з розуму, так повільно, так болісно і водночас так солодко.
Він не став виключенням і почав пити, все досить банально, досить скупо та нецікаво, все досить звичайно. Нікому не потрібні такі герої, нікому не потрібні такі розповіді.
Самосуд неожиданной зрелости,
Это зрелище средней руки
Лишено общепризнанной прелести -
Выйти на берег тихой реки,
Рефлектируя в рифму. Молчание
Речь мою караулит давно.
Бархударов, Крючков и компания,
Разве это нам свыше дано!
Есть обычай у русской поэзии
С отвращением бить зеркала
Или прятать кухонное лезвие
В ящик письменного стола.
Дядя в шляпе, испачканной голубем,
Отразился в трофейном трюмо.
Не мори меня творческим голодом,
Так оно получилось само.
Было вроде кораблика, ялика,
Воробья на пустом гамаке.
Это облако? Нет, это яблоко.
Это азбука в женской руке.
Это азбучной нежности навыки,
Скрип уключин по дачным прудам.
Лижет ссадину, просится на руки -
Я тебя никому не отдам!
Стало барщиной, ревностью, мукою,
Расплескался по капле мотив.
Всухомятку мычу и мяукаю,
Пятернями башку обхватив.
Для чего мне досталась в наследие
Чья-то маска с двусмысленным ртом,
Одноактовой жизни трагедия,
Диалог резонера с шутом?
Для чего, моя музыка зыбкая,
Объясни мне, когда я умру,
Ты сидела с недоброй улыбкою
На одном бесконечном пиру
И морочила сонного отрока,
Скатерть праздничную теребя?
Это яблоко? Нет, это облако.
И пощады не жду от тебя.
1982
При полном или частичном использовании материалов гиперссылка на «Reshetoria.ru» обязательна. По всем возникающим вопросам пишите администратору.
Дизайн: Юлия Кривицкая
Продолжая работу с сайтом, Вы соглашаетесь с использованием cookie и политикой конфиденциальности. Файлы cookie можно отключить в настройках Вашего браузера.
