Спочатку, страх не дозволяє тобі навіть поворухнутися. Ти летиш до низу і лише кліпаєш неймовірно великими зеленими очима. Зеленими, бо зелені були і в твого батька, зеленими, бо кажуть що зеленоокі завжди досягають своєї мети.
Але то дійсно тільки початок. Наступної миті ти вже хапаєшся за випадкових перехожих, зазираючи їм в очі з якоюсь жадібною та водночас жалісною надією. Ти намагаєшся втриматися. Ти намагаєшся змусити їх втримати тебе.
Але нічого не виходить. Вони не бачать тебе. Вони не чують твого крику. А ти кричиш! Справді кричиш! Так, нехай пошепки, нехай навіть мовчки, але кричиш! Крик роздирає твою горлянку, викочується з неї якимись кров’яними бульбами, сповзає по підборіддю, та лишаючи криваві сліди на одязі падає вниз. Вони не чують.
Якісь вигадані спогади.
Тож, навіщо ти хапаєшся за них? Навіщо намагаєшся привернути до себе увагу? Дурні надії та дурні сподівання. Дурні спроби, які ні до чого не призведуть.
Оскудевает времени руда.
Приходит смерть, не нанося вреда.
К машине сводят под руки подругу.
Покойник разодет, как атташе.
Знакомые съезжаются в округу
В надеждах выпить о его душе.
Покойник жил – и нет его уже,
Отгружен в музыкальном багаже.
И каждый пьет, имея убежденье,
Что за столом все возрасты равны,
Как будто смерть – такое учрежденье,
Где очередь – с обратной стороны.
Поет гармонь. На стол несут вино.
А между тем все умерли давно,
Сойдясь в застолье от семейных выгод
Под музыку знакомых развозить,
Поскольку жизнь всегда имеет выход,
И это смерть. А ей не возразить.
Возьми гармонь и пой издалека
О том, как жизнь тепла и велика,
О женщине, подаренной другому,
О пыльных мальвах по дороге к дому,
О том, как после стольких лет труда
Приходит смерть. И это не беда.
При полном или частичном использовании материалов гиперссылка на «Reshetoria.ru» обязательна. По всем возникающим вопросам пишите администратору.
