Спочатку, страх не дозволяє тобі навіть поворухнутися. Ти летиш до низу і лише кліпаєш неймовірно великими зеленими очима. Зеленими, бо зелені були і в твого батька, зеленими, бо кажуть що зеленоокі завжди досягають своєї мети.
Але то дійсно тільки початок. Наступної миті ти вже хапаєшся за випадкових перехожих, зазираючи їм в очі з якоюсь жадібною та водночас жалісною надією. Ти намагаєшся втриматися. Ти намагаєшся змусити їх втримати тебе.
Але нічого не виходить. Вони не бачать тебе. Вони не чують твого крику. А ти кричиш! Справді кричиш! Так, нехай пошепки, нехай навіть мовчки, але кричиш! Крик роздирає твою горлянку, викочується з неї якимись кров’яними бульбами, сповзає по підборіддю, та лишаючи криваві сліди на одязі падає вниз. Вони не чують.
Якісь вигадані спогади.
Тож, навіщо ти хапаєшся за них? Навіщо намагаєшся привернути до себе увагу? Дурні надії та дурні сподівання. Дурні спроби, які ні до чого не призведуть.
Под бережным прикрытием листвы
я следствию не находил причины,
прицеливаясь из рогатки в
разболтанную задницу мужчины.
Я свет и траекторию учел.
Я план отхода рассчитал толково.
Я вовсе на мужчину не был зол,
он мне не сделал ничего плохого.
А просто был прекрасный летний день,
был школьный двор в плакатах агитпропа,
кусты сирени, лиственная тень,
футболка «КРОСС» и кепка набекрень.
Как и сейчас, мне думать было лень:
была рогатка, подвернулась...
При полном или частичном использовании материалов гиперссылка на «Reshetoria.ru» обязательна. По всем возникающим вопросам пишите администратору.
Дизайн: Юлия Кривицкая
Продолжая работу с сайтом, Вы соглашаетесь с использованием cookie и политикой конфиденциальности. Файлы cookie можно отключить в настройках Вашего браузера.
