Спочатку, страх не дозволяє тобі навіть поворухнутися. Ти летиш до низу і лише кліпаєш неймовірно великими зеленими очима. Зеленими, бо зелені були і в твого батька, зеленими, бо кажуть що зеленоокі завжди досягають своєї мети.
Але то дійсно тільки початок. Наступної миті ти вже хапаєшся за випадкових перехожих, зазираючи їм в очі з якоюсь жадібною та водночас жалісною надією. Ти намагаєшся втриматися. Ти намагаєшся змусити їх втримати тебе.
Але нічого не виходить. Вони не бачать тебе. Вони не чують твого крику. А ти кричиш! Справді кричиш! Так, нехай пошепки, нехай навіть мовчки, але кричиш! Крик роздирає твою горлянку, викочується з неї якимись кров’яними бульбами, сповзає по підборіддю, та лишаючи криваві сліди на одязі падає вниз. Вони не чують.
Якісь вигадані спогади.
Тож, навіщо ти хапаєшся за них? Навіщо намагаєшся привернути до себе увагу? Дурні надії та дурні сподівання. Дурні спроби, які ні до чого не призведуть.
На окошке на фоне заката
дрянь какая-то жёлтым цвела.
В общежитии жиркомбината
некто Н., кроме прочих, жила.
И в легчайшем подпитье являясь,
я ей всякие розы дарил.
Раздеваясь, но не разуваясь,
несмешно о смешном говорил.
Трепетала надменная бровка,
матерок с алой губки слетал.
Говорить мне об этом неловко,
но я точно стихи ей читал.
Я читал ей о жизни поэта,
чётко к смерти поэта клоня.
И за это, за это, за это
эта Н. целовала меня.
Целовала меня и любила.
Разливала по кружкам вино.
О печальном смешно говорила.
Михалкова ценила кино.
Выходил я один на дорогу,
чуть шатаясь мотор тормозил.
Мимо кладбища, цирка, острога
вёз меня молчаливый дебил.
И грустил я, спросив сигарету,
что, какая б любовь ни была,
я однажды сюда не приеду.
А она меня очень ждала.
При полном или частичном использовании материалов гиперссылка на «Reshetoria.ru» обязательна. По всем возникающим вопросам пишите администратору.
Дизайн: Юлия Кривицкая
Продолжая работу с сайтом, Вы соглашаетесь с использованием cookie и политикой конфиденциальности. Файлы cookie можно отключить в настройках Вашего браузера.
