Знаєш, ти чимось схожий на мого старого знайомого. Так. Дуже схожий. І я навіть можу розповісти тобі чим.
Якщо до тебе придивитися, якщо спіймати влучний момент, коли світло падає на твоє обличчя під певним кутом так, що очі набувають кольору неба, з якого ось-ось зірвуться перші краплини осіннього дощу, то можна побачити щось таке, від чого кров уповільнює свій шлях по артеріям та венам, а волосся дибки стає від жаху.
Десь зліва та трохи вище серця, в тебе поміж ребер стирчить обламаний шматок арматури. Весь покритий іржею та запеченою кров’ю, він здається такою ж невід’ємною частиною тебе. Здається, що він був, та і буде у твоїх грудях завжди, здається, що ти з ним народився, і від цього стає ще страшніше.
І той, хто побачить тебе таким, яким ти є насправді, вже нізащо в житті не повірить в те, що ти можеш бути звичайним, можеш бути як усі.
Не повірить в те, що ти можеш не стікати кров’ю, що ти можеш не кривитися від болю, роблячи черговий необережний крок.
Варто лише уважно придивитися до тебе, так, це складно, навіть дуже складно, але можливо, повір.
А знаєш, що найцікавіше? Найцікавіше те, що ти й сам не розумієш, якого болю завдає тобі цей шматок іржавого заліза. Не розумієш, що майже все твоє життя зводиться до гри під назвою «Підійди до мене ближче, якщо не боїшся, що болітиме» . Але ж ти й сам ніколи не доводив цю гру до кінця, правда?
Що ти робиш, коли хтось наближається до тебе? Ти тікаєш, так? Тікаєш, бо знаєш, що болітиме, знаєш, що цей хтось з неймовірною силою навалиться на тебе, заганяючи той шмат заліза ще глибше, безжалісно пробиваючи вже і так ледве живі легені. Знаєш, на відміну від тебе він відбудеться лише подряпинами, знаєш, що йому не боляче, що йому все одно.
Вже майже наскрізна діра у твоїх грудях ниє пульсуючим болем, так спокійно, так природно, нагадуючи тобі що ти живий.
Але варто комусь лише доторкнутися до неї і ти вже не ти, спочатку ти мовчиш, стиснувши якомога сильніше зуби та широко відкриваючи очі від болю, а потім тебе ніби розриває, ти починаєш благати. Так, благати. Пошепки, жадібно хапаючи пересохлими губами повітря. Спочатку пошепки, а потім все голосніше і голосніше. Ти кричиш, що далі вже не можна, що далі вже кінець і коли розумієш, що цей твій «хтось» не зупиняється, що він продовжує дряпати собі груди ТОБОЮ, ти зриваєшся. Ти з усіх сил, усією вагою навалюєшся на нього і те, що щойно боліло тільки тобі, починає боліти вам обом.
Все просто. Ніхто не витримує твого болю, та і кому воно потрібно, жити із шматком арматурини у власному тілі? Тому, всі вони тікають від тебе, тікають так, як і ти намагався втекти від них.
Вони вигадують якісь невідкладні справи, смертельно хворих родичів, роботу, від якої залежить майбутнє усього світу, кажуть, що якщо зараз не опиняться десь на Майорці, то курс долара впаде, якась інфляція, якась криза. Вони тікають навіть не встигши закінчити свої виправдувальні розповіді. Ти ж тікав мовчки.
Ти така собі соціопатична особистість, і якщо самому собі зізнатися, то десь глибоко-глибоко в середині, ти чекаєш нового «когось», який почне ятрити твою щойно підсохлу рану, який зажене залізного прута ще глибше в тебе, поки його кінець нарешті не проб’є тобі спину. Ти чекаєш, бо знаєш просту істину «Болить, значить є чому боліти, болить, значить ти живий».
Але знаєш, колись тобі обов’язково зустрінеться хтось, хто зможе дійти до кінця, зіграти в твою гру. Хтось, хто не зважаючи ні на твої сльози, ні на твої благання, ні на твою кров, ні навіть на свій власний біль, підійде до тебе впритул. Хтось, хто насадить себе на той шмат заліза, який сирчить в тебе поміж ребер. Хтось, хто проб’є тебе наскрізь, тим самим пробиваючи себе. А найголовніше, те, що для нього – це буде не самопожертва, не жалість, навіть не милосердя, це буде його життя, справжнє життя.
Так, буде боляче. Буде неймовірно боляче. Те, що раніше лише пульсувало всередині, розірве тебе на шматки, те, що раніше збивало з ніг, виявиться нічим, у порівнянні з цим новим болем, абсолютно нічим.
Ти будеш відчувати як всередині щось ламається, як шкіра на спині нарешті рветься, не витримавши натиску і тебе пробиває наскрізь. Але ти будеш мовчати, ніяких благань, ніяких молитв, ти вже не втечеш, ти вже не змусиш втекти «когось». Ти відповіси обіймами на обійми, сльозами на сльози. Так і повинно бути, так правильно, це єдине вірне рішення, відповісти.
Але то буду не я. Зі мною буде вдвічі болючіше, вдвічі важче. Вдвічі. Мати на двох чотири дірки у грудях то вже занадто. То буду не я.
Когда мне будет восемьдесят лет,
то есть когда я не смогу подняться
без посторонней помощи с того
сооруженья наподобье стула,
а говоря иначе, туалет
когда в моем сознанье превратится
в мучительное место для прогулок
вдвоем с сиделкой, внуком или с тем,
кто забредет случайно, спутав номер
квартиры, ибо восемьдесят лет —
приличный срок, чтоб медленно, как мухи,
твои друзья былые передохли,
тем более что смерть — не только факт
простой биологической кончины,
так вот, когда, угрюмый и больной,
с отвисшей нижнею губой
(да, непременно нижней и отвисшей),
в легчайших завитках из-под рубанка
на хлипком кривошипе головы
(хоть обработка этого устройства
приема информации в моем
опять же в этом тягостном устройстве
всегда ассоциировалась с
махательным движеньем дровосека),
я так смогу на циферблат часов,
густеющих под наведенным взглядом,
смотреть, что каждый зреющий щелчок
в старательном и твердом механизме
корпускулярных, чистых шестеренок
способен будет в углубленьях меж
старательно покусывающих
травинку бледной временной оси
зубцов и зубчиков
предполагать наличье,
о, сколь угодно длинного пути
в пространстве между двух отвесных пиков
по наугад провисшему шпагату
для акробата или для канате..
канатопроходимца с длинной палкой,
в легчайших завитках из-под рубанка
на хлипком кривошипе головы,
вот уж тогда смогу я, дребезжа
безвольной чайной ложечкой в стакане,
как будто иллюстрируя процесс
рождения галактик или же
развития по некоей спирали,
хотя она не будет восходить,
но медленно завинчиваться в
темнеющее донышко сосуда
с насильно выдавленным солнышком на нем,
если, конечно, к этим временам
не осенят стеклянного сеченья
блаженным знаком качества, тогда
займусь я самым пошлым и почетным
занятием, и медленная дробь
в сознании моем зашевелится
(так в школе мы старательно сливали
нагревшуюся жидкость из сосуда
и вычисляли коэффициент,
и действие вершилось на глазах,
полезность и тепло отождествлялись).
И, проведя неровную черту,
я ужаснусь той пыли на предметах
в числителе, когда душевный пыл
так широко и длинно растечется,
заполнив основанье отношенья
последнего к тому, что быть должно
и по другим соображеньям первым.
2
Итак, я буду думать о весах,
то задирая голову, как мальчик,
пустивший змея, то взирая вниз,
облокотись на край, как на карниз,
вернее, эта чаша, что внизу,
и будет, в общем, старческим балконом,
где буду я не то чтоб заключенным,
но все-таки как в стойло заключен,
и как она, вернее, о, как он
прямолинейно, с небольшим наклоном,
растущим сообразно приближенью
громадного и злого коромысла,
как будто к смыслу этого движенья,
к отвесной линии, опять же для того (!)
и предусмотренной,'чтобы весы не лгали,
а говоря по-нашему, чтоб чаша
и пролетала без задержки вверх,
так он и будет, как какой-то перст,
взлетать все выше, выше
до тех пор,
пока совсем внизу не очутится
и превратится в полюс или как
в знак противоположного заряда
все то, что где-то и могло случиться,
но для чего уже совсем не надо
подкладывать ни жару, ни души,
ни дергать змея за пустую нитку,
поскольку нитка совпадет с отвесом,
как мы договорились, и, конечно,
все это будет называться смертью…
3
Но прежде чем…
При полном или частичном использовании материалов гиперссылка на «Reshetoria.ru» обязательна. По всем возникающим вопросам пишите администратору.
Дизайн: Юлия Кривицкая
Продолжая работу с сайтом, Вы соглашаетесь с использованием cookie и политикой конфиденциальности. Файлы cookie можно отключить в настройках Вашего браузера.
