Колись, він писав вірші. Колись, був звичайнісіньким поетом–початківцем, яких зараз мільйони, якщо вже не мільярди. Хоча ні, не звичайнісіньким, вірші в нього були доволі сильні, такі, після читання чи слухання яких, змушуєш себе щось робити, змушуєш не сидіти на місці, а встати і іти. А іноді, це і є найскладнішою задачею. Змусити себе. Змусити себе повірити, змусити себе довіритись.
Але такі, як він, завжди хочуть чогось нового, чогось більшого, чогось, що іноді, навіть, виходить за межі реальності, це їх і вбиває. Це вбиває в них те єдине, що вони мають – себе справжнього, нехай і захованого від усіх, або навіть похованого десь на кладовищі своєї душі, але справжнього.
Чому він припинив писати? Мабуть ви чекаєте відповіді на декілька сторінок, але все банально просто, йому набридло, він захотів більшого.
- Навіщо ти питаєш «Чому?» Навіщо? Поясни мені! Ти ж знаєш, що мої вірші, то лише крик у подушку, то ніщо, ніщо у порівнянні із тим, що я можу. Ніщо! Чуєш? Чуєш мене? Ніщо!
- Чую.
- От і добре. Пам’ятаєш мій перший виступ? Всі ті люди у кімнаті, такі чудні, такі дурнуваті, прийшли, ніби думають, що я розповім їм щось нове, розкрию їм якусь таємницю, яку вони досі не знали, але ж я не розкрию! Розумієш мене?! Я НЕ РОЗКРИЮ!
Я можу більше, справді можу, але то не вірші, то не ці трохи проримовані стовпці слів, які починаються нічим і в кінці кінців зводяться до нічого. Ні, це не те, це все не те! Я не хочу віршів, я не хочу ні поем, ні сонетів, ні од, я хочу більшого, зрозуміло? Більшого!
Але він ніколи не казав що є тим «більшим», він хотів його, хотів до божевілля, роздирав собі очі щоб побачити його, але не бачив. Власне, того «більшого», не бачив ніхто. Але воно зводило його з розуму, так повільно, так болісно і водночас так солодко.
Він не став виключенням і почав пити, все досить банально, досить скупо та нецікаво, все досить звичайно. Нікому не потрібні такі герої, нікому не потрібні такі розповіді.
За примерное поведение
(взвейся жаворонком, сова!)
мне под утро придёт видение,
приведёт за собой слова.
Я в глаза своего безумия,
обернувшись совой, глядел.
Поединок — сова и мумия.
Полнолуния передел.
Прыг из трюма петрова ботика,
по великой равнине прыг,
европейская эта готика,
содрогающий своды крик.
Спеси сбили и дурь повыбили —
начала шелестеть, как рожь.
В нашем погребе в три погибели
не особенно поорёшь.
Содрогает мне душу шелестом
в чёрном бархате баронет,
бродит замком совиным щелистым
полукровкою, полунет.
С Люцифером ценой известною
рассчитался за мадригал,
непорочною звал Инцестою
и к сравнению прибегал
с белладонною, с мандрагорою...
Для затравки у Сатаны
заодно с табуном и сворою
и сравненья припасены...
Баронет и сестрица-мумия
мне с прононсом проговорят:
— Мы пришли на сеанс безумия
содрогаться на задний ряд.
— Вы пришли на сеанс терпения,
чёрный бархат и белена.
Здесь орфической силой пения
немощь ада одолена.
Люциферова периодика,
Там-где-нас-заждались-издат,
типографий подпольных готика.
Но Орфею до фени ад.
Удручённый унылым зрелищем,
как глубинкою гастролёр,
он по аду прошёл на бреющем,
Босха копию приобрёл.
1995
При полном или частичном использовании материалов гиперссылка на «Reshetoria.ru» обязательна. По всем возникающим вопросам пишите администратору.
Дизайн: Юлия Кривицкая
Продолжая работу с сайтом, Вы соглашаетесь с использованием cookie и политикой конфиденциальности. Файлы cookie можно отключить в настройках Вашего браузера.
