Спочатку, страх не дозволяє тобі навіть поворухнутися. Ти летиш до низу і лише кліпаєш неймовірно великими зеленими очима. Зеленими, бо зелені були і в твого батька, зеленими, бо кажуть що зеленоокі завжди досягають своєї мети.
Але то дійсно тільки початок. Наступної миті ти вже хапаєшся за випадкових перехожих, зазираючи їм в очі з якоюсь жадібною та водночас жалісною надією. Ти намагаєшся втриматися. Ти намагаєшся змусити їх втримати тебе.
Але нічого не виходить. Вони не бачать тебе. Вони не чують твого крику. А ти кричиш! Справді кричиш! Так, нехай пошепки, нехай навіть мовчки, але кричиш! Крик роздирає твою горлянку, викочується з неї якимись кров’яними бульбами, сповзає по підборіддю, та лишаючи криваві сліди на одязі падає вниз. Вони не чують.
Якісь вигадані спогади.
Тож, навіщо ти хапаєшся за них? Навіщо намагаєшся привернути до себе увагу? Дурні надії та дурні сподівання. Дурні спроби, які ні до чого не призведуть.
Не изменить цветам, что здесь цветут,
И ревновать к попутным поездам,
Но что за мука оставаться тут,
Когда ты должен находиться там.
Ну что тебе сияние тех планет?
Зачем тебя опять влечет туда?
Но что за мука... Отвернуться — нет,
Когда ты должен задохнуться — да.
Но двух страстей опасна эта смесь,
И эта спесь тебе не по летам,
Но что за мука оставаться здесь,
Когда ты должен — там, и только там...
Но те цветы... На них не клином свет,
А поезда полночные идут.
Но разрываться между да и нет,
Но оставаться между там и тут.
Но поезда... Уходят поезда,
И ты еще заплатишь по счетам
За все свои не сказанные да,
За все свои непрожитые там.
При полном или частичном использовании материалов гиперссылка на «Reshetoria.ru» обязательна. По всем возникающим вопросам пишите администратору.
Дизайн: Юлия Кривицкая
Продолжая работу с сайтом, Вы соглашаетесь с использованием cookie и политикой конфиденциальности. Файлы cookie можно отключить в настройках Вашего браузера.
